я тут лише для того щоб не відчувати свій власний сором, лелеяти сонні приступи і відключатися в черговому я обіцяю собі я тут лише ненадовго

сиджу під сонечком п'ю чай, пташечки співають, так ще й не дай бог депресія пройде

виявляється коли не плачеш по 10 разів в день, то і зайнятися нічим

у великі очі злі духи пірнають, вона з розуму сходить

я придавала занадто велике значення людям та ідеї бути поруч, тепер я не маю близьких людей. чи мені болить? кохання найжахливіша річ у світі, скільки ж у ньому болю. як позбавитися цього всепоглинаючого почуття самотності й пустоти?

так і стало

не хочу ніякого "колись побачимось", "колись" це ідея не цього сторіччя. рот відкривається тільки на тему війни. чую лише голоси "ти за тисячу кілометрів від тіла, що лежить на твоїх колінах"

не знаю скільки ще упаковок ліків треба випити щоб не відчувати пекло кожен день. мені не краще, в сумі я вже точно зкупила всю аптеку. мені не краще. можливо потрібно ще більше. можливо не потрібно зовсім. але поки я дуже хочу жити, не відчуваючи пекла.

в рай за руки не тягнуть

ліки зробили мене ніким, лікарі зробили мене нічим. мені було комфортно в моєму горі?

пройшов певний час, зараз я не відчуваю сорому, сонні приступи в якийсь період переростали в пекло і відключатися в черговому більше не допомагало я обіцяю собі подумати наскільки я тут

кохання все ще найжахливіша річ у світі

мій мозок ниє, благає мене зупинитися, не памʼятає вчорашній день, що було до обіду чи вік мого чоловіка мій мозок бачить обличчя в кожній текстурі кімнати, квартири, шепоче у вухо «вони нас оточили»

ого що знайшла...