Напишу я щасливий вірш, у якому злоби немає. Де щоденно іде війна, але жертви утім не збирає. Де дитячий лунає сміх і по-справжньому не вмирають. Можна навіть здолать Океан, бо він теплий, малий, неглибокий. Напишу дуже добрий вірш, як в дитинства занурюсь спокій.

Собі та іншим треба нагадати, як швидко час летить: за миттю мить - і вічність.Здається, ось він, новий рік, спішить до хати, і раптом - середина січня....Ще трішки й галасливою юрбою пройдуть свята і казка зникне з ними.Цінуймо час, якого небагато призначено для кожної людини.

Чорною стрічкою для українців стала війна на Сході...Україно моя! Ти не вправі тих хлопців забути, — їх стежки пролягли, наче зморшки, до твого чола... Вічна Слава і Пам'ять!

День стоїть святковий, синьоокий, золотавосвітлий і ясний.Над землею, скутою морозом, хмари - наче символ чистоти.Водохреща в серці України,від Різдва вже двадцять перший вік.Барокові стіни храму білі і калини кетяги обік. Очищає душу каяття і віра, а вода,однак, не змиє гріх.

З Днем Соборності України, дорогенькі!💛💙 Хай розум, воля і любов до рідного краю згуртовують нас в ім'я мирної і могутньої України.

День збирає уламки свята і знімає гірлянди пізні.Прибирає сумні тротуари від обгорток яскравих різних. Дощик, зірваний із ялинки, утікає собі за вітром, довго буде на гілці висіти, і пригадувать зиму в квітні.Непомітно свята минають.Малюки у дитсад неохоче за батьками перебирають

Натюрморт «Човни цвітом поросли» (1981 рiк) Івана Марчука продали на аукціоні за $ 56 100 Цe рeкoрднa вaртiсть зa рoбoтy цьoгo aвтoрa нa вiдкритих українських торгах.

Раритетні фото засніженого Львова в грудні 1960 року в об’єктиві Юліана Дороша

Ручай малий із себе уявив "Ріку -до моря" і ... побіг за мрією. Листок торішній, висохлий, не стлів, став кораблем і плине теж до Синього. А ти на березі стоїш і все вагаєшся : як буть, як жить? Вода ж біжить, життя спішить, чи плить ? - колись скінчається...

Сиві морози сиві сонним селом ходили.В березі вербами сіли і на вітрах дзигонять. Віхоли їх ловили, дзигами в полі крутили.Тільки ото притомились і полягали спать.

Львів’янці снився білий сніг, Такий пухнастий і лапатий! Летів, кружляючи, до ніг, Такий омріяний, крилатий!

Львів’янці снився білий сніг! Їй не хотілось прокидатись! У сні він падав їй до ніг. Цим можна вічно милуватись! © Христина Кравчишин

Знов прокинувсь Володар снігів і долинами важко побрів. Загортаючись в поли вітрів, в кучугури, замети забрів. І проліг за ним втомлений шлях - буревіями той , що пропах. І жалкує, жалкує чомусь якось лютий місяць якийсь...

...Загримів опівночі оркестрами вітер студений і крупою безжально пожбурив в лице.І було б комусь зимно від того усього напевно, та дрібничкою видалось нам лютування безжальне оце, бо любов нуртувала у жилах у темній тій ночі шалено - аж зовсім непомітно і мало ставало зими!

У душі запечалилась скрипка, потім голос високий за руку узяв і повів.У органне мовчання тиші під склепіння дзвінких куполів.І дивилися очі фресок в позолоті із сонця стовпів.І лунав ідеально партесно молитовний ансамблевий спів.Голуби на соборі між веж мабуть слухали Веделя теж

Три сестри Тернопільщина світлина 1928 р.

Зацвіли в небесах вогнецвіти. Наче в квітні. Не лютий стоїть. Ранок плавить надії тендітні юних хмар, що пливуть у зеніт. А вони - то женуть буйним роєм, то старанно вирівнюють стрій в океанському синім просторі над простертістю білих завій. День почався - мов пісня без слів !